М. Рильський: Співак і слово

СПІВАК І СЛОВО

Наші тенори люблять виконувати пісню «Ніч яка зоряна, місячна, ясная…». Саме так вони звичайно її починають, причому, звісно, конферансьє чи то «ведучий» оголошує цю пісню як народну. Увесь перший куплет пісні лунає на наших концертах найчастіше так:

Ніч яка зоряна, місячна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Почнемо з того, що «народність» цієї пісні може бути прийнята дуже умовно: це вірш М. Старицького, написаний десь року 1870. З деякими відмінами ввійшов він в оперу Аисенка «Утоплена», текст якої написав той же Стариць- кий. Відомо, справді, що пісня ця — теж з деякими варіаціями — побутує в народі. Як же виглядає вона в Старицького? А так:

Ніч яка, господи, місячна, зоряна,
Ясно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Співаки наші, побоюючись «релігійного» звернення «гос­поди», воліють заміняти його на «зоряна». Хай і так, — хоч релігійності в цьому зверненні стільки ж, як і в щоденному нашому «спасибі» («спаси бог»). Але як же вони, музикальні люди, не помічають, що, заганяючи слово «зоряна» в сере­дину рядка, а в кінці його ставлячи «ясная», вони вбивають таку виразну риму: «зоряна — зморена» ?

Дрібниця, кажете? Мені — людині, що любить строгу вір­шовану форму, — це не здається дрібницею. Ні один опер­ний диригент не дозволить співакові довільно переставляти ноти в музичній фразі, та й сам співак собі цього не дозво­лить. А слова — можна?

Полюбляють наші співаки і пісню з такими рядками:

Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через ту бандуру
Бандуристом став.

Нікому й на думку не спаде, що він співає нісенітницю! Як можна стати бандуристом «через бандуру», скрипалем «через скрипку», письменником «через перо»!

Ця пісня — теж явно літературного походження — відома мені з дитинства, і я звичайно чув у ній таке:

Через ту дівчину
Бандуристом став..

Ну, це вже, як той казав, резон! В таких випадках не тільки бандуристом можна стати…

У двотомнику «Українські народні пісні», упорядкованому 3. Весиленко¹ та М. Гордійчуком² (Книга друга, К., 1954), процитована пісня йде під заголовком «Де Крим (а не грім, як ми часто чуємо) за горами», а мотивація того, чому її ліричний герой став бандуристом, теж звучить досить переконливо:

Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через тії очі
Бандуристом став.

Неточне, непродумане виконання текстів оцих двох популярних пісень уже ввійшло, так би мовити, в традицію, його можна почути і від учасників самодіяльності, і від слав­них на всю країну артистів, інколи й таких майстрів, які, за­галом кажучи, можуть бути взірцем уважного ставлення до слова. Традиція — велика сила, але тільки тоді варта вона підтримки, коли це — добра традиція.

Чимало прикладів недоречного, невірного вживання сло­весних текстів можна назбирати, слухаючи навіть наших улюблених і справді гідних любові співаків. Я вже не кажу про те, чого можна наслухатись у наших оперних театрах, зосібна в перекладних операх. Дивна річ! Тут уже кожен артист раптом починає відчувати себе знавцем мови, реда­гувати словесний текст, як тільки йому подобається, спираючись при цьому на найрізноманітніші аргументи: «Я такого слова не знаю», «це негарно звучить», «це звучить грубо», «це звучить непристойно» і т. ін. До речі — на «непристойне звучання» мають наші діячі оперового мистецтва якийсь особливо загострений слух, те, що французи називають «esprit mal tourne» — погано скерований розум. Одна співачка заявила колись мені, що не може співати слова «поміч» (у розумінні «допомога»), бо воно нагадує їй чоловічі підтяжки — «помочи»…

Цікаво, що, критикуючи українські переклади оперних текстів іноземних опер, артисти наші раз у раз заявляють: «В оригіналі не так» — і посилаються при цьому не на італійський, французький чи німецький оригінал, а на російський переклад. Безперечно, не всі наші українські переклади стоять на належній височині, але не можна цього з певністю твердити і про всі переклади російські, особливо давніші… Хто не пам’ятає знаменитого місця з одного давнього російського перекладу, де на питання: «Кем Руан был город взят?» лунала відповідь: «Карл Пят».

Нема чого й казати, що красу й милозвучність мови можна розуміти тільки за законами тієї самої мови, а не за законами мови іншої, хоч би й найближчої, братньої. У дав­ній українській пісні співається:

Максим козак Залізняк,
Максим з Запорожжя,
Як виїхав на Україну,
Як повная рожа…

Рожа по-українськи — назва квітки (рос. мальва чи — в західних говорах України — рос. роза, загальноукраїнське троянда). Що ж вийшло б, коли б ми це зрозуміли з позицій російської мови: «полная рожа» у народного ватажка!

Я не сподіваюсь вернутися спеціально до дуже болючого у нас питання культури мови на українській сцені, зокрема оперній. А нині хочу підняти голос за слово в співі, за місце слова у вокальному мистецтві.

Кому пощастило, як мені, чути живими Собінова, Нежданову, Мишугу, Донця, хто прислухався до записів співу Шаляпіна чи Карузо, той, певне, зауважив, яке виняткове значення надавали вони саме слову, його змісту, його емоційному забарвленню, його фонетичній красі, як намагалися вони в першу чергу «донести» до слухача саме слово. Одна з найблискучіших граней шаляпінського генія — це безмежна увага і повага до мовної тканини співаних ним оперних партій і концертових речей. У цьому йшов він одним шляхом із улюбленим своїм Мусоргським, який ста­вив собі завданням передачу музичними засобами людської мови в усій природній гнучкості, природності та могутності. Я глибоко шаную багатьох наших радянських співаків, я незмірно радію тому успіхові, який випав на долю Київського театру опери та балету під час недавніх гастролей у Москві, я маю чимало сердечних друзів серед наших вокалістів різного віку. Хай же ніхто не образиться на мене, коли я назву тут лише три імені сучасних співаків, гідних наслідування саме за їх ставлення до слова. Ці імена — Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Козловський, Борис Гмиря. Хіба могла б створити Марія Іванівна потрясаючий образ матері в «Тарасі Бульбі», коли б не виняткова її увага до деклама­ційної, словесної сторони цієї партії? Хіба не незрівнянне почуття слова керує Іваном Семеновичем, коли він малює перед нами поетичну постать Ленського, коли він вкладає стільки глибокого почуття в знамениту фразу Орфея³: «Потерял я Звридику», коли він до сліз хвилює нас виконанням українських народних пісень? І хіба можу я забути, як Борис Романович дзвонив мені по телефону, щоб уточнити й поглибити якесь місце в українському перекладі партії Сусаніна⁴, — і керувався при тому не мотивами «я цього не чув» і т. ін., а бажанням якнайглибше і найточніше віддати геніальну думку Глинки?

Ніхто не заперечуватиме, що співак повинен бути музи­кально освіченою людиною. Але ж зовсім не погано, коли він і літературно освічена, і взагалі освічена людина. Шаляпін був із геніїв геній, а проте він їздив смиренно радитись із істориком Ключевським, коли працював над своїм Бори­сом…

Скажемо просто. Співак повинен до дна розуміти і до дна відчувати, що він співає. Це стосується в однаковій мірі му­зики і слова. Тільки тоді, коли словесний текст і музична мелодія з’єднуються у співака в суцільну й нерозривну гармонію, маємо ми перед собою справді високе явище мистецтва, поставленого на службу народові. Слово й ме­лодія — два крила одного птаха, і лише одностайним їх зма­хом підіймається співак на осяйну верховину краси.

Максим Рильський,

12 січня 1963 р.

Джерело:
Вперше надруковано в газ. «Вечірній Київ», 1963, 12 січня. Пізніше стаття
ввійшла до вид: Рильський Максим. Вечірні розмови. Нариси. Статті,
с. 252–256. Подається за виданням:

Рильський, Максим. І розіллється знов медами!.. Вибране: публіцистика, есеїстика, проза / Максим Рильський. – К.: Ярославів Вал, 2019. – 512 с.
ISBN 978-617-605-047-6

Примітки до тексту:

1. Василенко Зоя Іванівна (нар. 1918 р.) – український радянський
   фольклорист, музикознавець.
2. Гордійчук Микола Максимович (1919–1995) – український радянський музикознавець і фольклорист.
3. . . . знамениту фразу Орфея . . .– Йдеться про персонаж опери
   К. В. Глюка «Орфей і еврідіка» (1762).
4. . . . партії Сусаніна . . . – Йдеться про персонаж опери М. І. Глинки
   «Іван Сусанін» (1836).