Україномовна опера – загибель відкладається?

Перепублікуємо статтю Максима Стріхи в газеті “Культура і життя” від 27 липня
2017 (№27)

Почну з твердження, яке здасться декому єретичним, але яке водночас важко спростувати, залишаючись у рамках звичайної логіки.

У другій половині XX століття оперне мистецтво (в тому розумінні, яке закладали в нього великі композитори минулого) зазнало драматичних і дуже неоднозначних змін. Адже і Верді, і Вагнер, і Шостакович ставилися до своїх творів як до музичних драм, де розуміння кожного слова важить анітрохи не менше від музики. Натомість спричинений економічними стимулами (велетенські гонорари «зірок» зумовили короткі ангажементи, й переучувати партії щоразу новою мовою стало складно) перехід до практики виконання опер мовами оригіналів звів цей елемент розуміння кожного слова нанівець. Попри наявність табло з перекладом, опера повсюдно перетворилася на поєднання вокалізів і пантоміми (часто доволі екстравагантної – на тлі не менш екстравагантної сучасної сценографії). Але драматичні репліки, які є в кожному оперному шедеврі, вже ні в кого не викликають відчуття морозу по шкірі.