(фото 2012 року)
До Вашої уваги стаття Володимира Веніаміновича Тольби, сина відомого диригента Веніаміна Тольби. Володимир Тольба відомий перш за все як упорядник книги спогадів про свого батька, що вийшла у 2018 р., був особисто знайомий з автором численних вокальних перекладів Юрієм Отрошенком, хоча сам він був економістом і працював у відділі стратегічних дослiджень Інституту електрозварювання ім.Є.О.Патона Національної академії наук України.
Достеменно не відомо, чи була ця стаття опублікована у 2011 році, втім очевидно, що актуальності вона не втрачає. Оригінальний документ російською мовою нам надав сам Максим Стріха. Публікуємо її в українському перекладі.
Коментар до статті Максима СТРІХИ «Українська мова в класичних операх…» («День» № 160-161, 9-10 вересня 2011 г.)
Повністю поділяю точку зору М. Стріхи. Та й як можна її не поділяти? Співати мовою, якої не розуміють ні виконавці, ні слухачі, – що може бути абсурдніше? Тоді в драматичному театрі потрібно грати Шекспіра англійською, Мольєра – французькою, а на електронному табло пускати підрядковий переклад, але до цього, на щастя, ніхто не додумався. Що з того, що на Заході прийнято співати мовою оригіналу? Як казали персонажі Зощенко, «що добре в буржуазних країнах, те у нас боком виходить». Там, де немає постійних труп, а солістів запрошують на постановку з різних країн, краще співати, природно, однією мовою. А в нашій Національній опері якось, років 12 тому, я слухав «Трубадура»: все співали італійською, а Азучена з Одеси (куди безглузда мода не встигла дійти) – українською.
Виконання чужою мовою ще більше відштовхує від опери нові покоління слухачів, смак яких і без того безнадійно зіпсований несамовитими на телеекрані і в радіоефірі естрадними пєвічками-істеричками (обох статей), дехто з них навіть хвалилися (на сторінках «Бульвару»), що вони, мовляв, перемогли класичне мистецтво. Читання ж тексту на табло відволікає від сцени, ансамблі (найцінніше в опері) не перекладаються зовсім. А як радіослухачам при трансляції спектаклів (наприклад, 25 вересня канал «Культура» Національного радіо передавав трансляційну запис «Норми»)?
Відбувається це, звичайно, тільки заради зарубіжних гастролей. Однак головний режисер Національної опери Д. Гнатюк вважає, що західноєвропейські твори можуть йти в оригіналі «як дубль для закордонних поїздок. А вдома, в Україні, ті ж спектаклі мають іти рідною мовою» [1]. Але, мабуть, немає пророка в своїй вітчизні, якщо до нього не прислухаються його колеги, яким лінь переучувати партії рідною мову. А ось Собінову, як доречно нагадав Стріха, було не лінь вивчити Ленського і Лоенгріна українською. У наш час інший великий тенор – Пласідо Домінго – того ж Ленського співав в Ізраїлі на івриті [2]. Їх колега по амплуа Франко Кореллі вважав, що «Кармен» потрібно виконувати в італійському перекладі: «Французька мова не дає тієї свободи акценту, тієї зухвалої сміливості, того нестримного виливу почуттів, які легко досягаються, якщо співаєш італійською» [3] (Дозволю собі додати, що українська мова ні в чому італійській не поступається). Видатний німецький режисер Петер Штайн, скептично ставлячись до літературного дарування свого співвітчизника Вагнера, вважає за краще ставити його опери в англійському перекладі («усувається нісенітниця»)[4]. Шостакович наполягав при постановках «Катерини Ізмайлової» за кордоном, щоб її співали в перекладах, навіть якщо ті не відповідають найвищим вимогам [5]: «Опера повинна виконуватися тією мовою, якою її слухають» [6]. А Чайковський в 1875 році на прохання Миколи Рубінштейна переклав «Весілля Фігаро» російською мовою. Йому що, не було чим зайнятися? Можливо, ми через це втратили якийсь з його власних шедеврів. Але йому було важливо, щоб кожне слово, озвучене Моцартом, якого Чайковський обожнював, дійшло до слухачів.
Але і для виконавців, як вважає американський диригент Е. Лайнсдорф, «вибір мови, якою співається опера, важливіший, ніж для публіки. Виконання найпереконливіше тоді, коли співак або співачка володіють мовою досконало. Але якщо слова заучують механічно, ненатуральність декламації – як це буває в промовах на шкільних випускних вечорах, – послаблює ефект » [7]. Неперевершений виконавець вагнерівського репертуару Іван Єршов відхиляв запрошення вдови композитора виступити в Байройті, вважаючи, що спів німецькою мовою скував би його творчу свободу. Не беруся, на відміну від поліглота Стріхи, оцінювати, як володіють наші вокалісти іноземними мовами, але дуже сумніваюся, що всі вони, включаючи хор, перевершили в цьому відношенні Єршова. Мені розповідав відомий київський бас, який працює за кордоном, що зазубрює свої партії, нічого не розуміючи.
А все просторікування про авторську єдність слова і музики – порожні і непереконливі відмовки. Моцарт писав батькові, що «підказав пану Штефану (лібретисту. – В. Т.) цю арію майже повністю, адже велика частина музики до неї була готова – раніше, ніж Штефані придумав хоч слово тексту <…> Слова ж пишуть тільки для того, щоб супроводжувати музику » [8]. Не тільки «Дон Карлос» Верді, а й його ж «Сицилійська вечірня», і «Вільгельм Телль» Россіні, і «Дочка полку» і «Фаворитка» Доніцетті були написані на французькі лібрето, що не заважало їм потім йти в італійських перекладах. Масканьї складав «Сільську честь» не маючи всього тексту. Точно так само і лібретистові «Івана Сусаніна» барону Розену, за словами Глінки, «належало підробляти слова під музику, що вимагає іноді найдивніших розмірів» [9], а для романсу Антоніди «Не о том скорблю, подруженьки» Глінка використав власну пісню на слова Дельвіга «Не осенний частый дождичек» [10]. І в заключній сцені «Євгенія Онєгіна», яка спочатку закінчувалася happy-end’ом, був зовсім інший текст при тій же музиці. Шостакович в «Москві – Черемушках» для арії Лідочки взяв свою «Песню о встречном» («Нас утро встречает прохладой») з новими словами («Я в школу когда-то ходила»)…
Інформація В. Туркевича на тій же сторінці свідчить про зміни на краще в афіші театру, де знову з’явиться «Чарівна флейта». Зараз в репертуарі немає жодної опери Моцарта, так само як Глінки і Вагнера, одна опера (з 15!) Римського-Корсакова – при п’яти опусах Пуччіні, якого навіть його друг Тосканіні вважав «дуже здібним, але, на жаль, не більше» [11], а Шостакович говорив, що він писав чудові опери, але жахливу музику [12]. Побажаємо новому керівництву театру проявити розсудливість і в мовній політиці.
Владимир ТОЛЬБА
[1] Д. Гнатюк. Ще раз про українську національну ідею // Культура і життя. – 2008. – 5 листопада.
[2] См. В. Коротич. От первого лица. – К. : Схили Дніпра, 2005. – С. 75.
[3] Музыкальная жизнь. – 2000. – № 5. – С. 40.
[4] Музыкальная академия. – 1994. – № 3. – С. 32.
[5] См. Письма к другу. Дмитрий Шостакович – Исааку Гликману. – М. : DSCH, СПб : Композитор, 1993. – С. 237-238.
[6] Д. Шостакович о времени и о себе. – М. : Советский композитор, 1980. – С. 347.
[7] Э. Лайнсдорф. В защиту композитора. – М. : Музыка, 1988. – С. 20.
[8] В.-А. Моцарт. Полное собрание писем. – М. : Международные отношения, 2006. – С. 295.
[9] Цит. по: О. Левашова. Михаил Иванович Глинка. – М. : Музыка, 1987. – С. 245.
[10] Там же. – С. 114.
[11] Искусство Артуро Тосканини. – Л. : Музыка, 1974. – С. 129.
[12] См. К. Душенко. Большая книга афоризмов. – М. : ЭКСМО-Пресс, 2000. – С. 539.
Світова музична класика - українською! 