Роздуми після концерту (до 80 річчя Отрошенка)

Роздуми після концерту

4 травня в залі Спілки композиторів України відбувся концерт, присвячений пам’яті Юрія Отрошенка. Торік восени талановитому перекладачеві, поетові, художникові й композиторові виповнилося б 80.

При цьому за основним фахом Юрій Отрошенко був лікарем, а його дебютна і водночас підсумкова книга «П’єси й переклади співаної поезії» за гіркою іронією долі з’явилася друком тільки в 2012-му – в рік смерті автора. Понад дві третини обсягу цього 360-сторінкового тому склали українські тексти для популярних оперних арій, романсів та пісень.

Пан Юрій належав до покоління «шістдесятників». Мав багатьох друзів у мистецьких і музичних колах. Але свій шлях до українства (як це сталося в нас із багатьма не-гуманітаріями) пройшов уже в зрілому віці. На щастя, він палко любив арії та романси, старі добрі шлягери й бардівську співану поезію. І йому захотілося, щоб усе багатство світової вокальної класики, давньої та новітньої, яке за часів його молодості лунало по радіо переважно російською, прозвучало по-українському не гірше, а краще.

…Принаймні два останні речення з попереднього абзацу потребують для сучасного читача пояснень. За часів молодості Юрія Отрошенка (і дитинства автора цієї рецензії) радіо транслювало не лише «барабанні» кантати, присвячені черговому «з’їздові рідної партії». Широко звучало й те, що сьогодні в ефірі можна зрідка знайти лише на Третьому каналі «Культура»: вокальна класика. З кожної «радіоточки» лунали голоси Івана Козловського, Бориса Гмирі, Михайла Гришка, Лариси Руденко, які виконували арії Верді й Бізе, романси Шуберта й Лисенка (список співаків і композиторів можна продовжувати!) Кожен такий твір був мікровиставою, де вирували пристрасті й почуття. І він не міг не спонукати слухача полюбити добру класичну музику…

Відразу ж зроблю наголос на важливій обставині: так було тому, бо й арії, й романси звучали тоді в перекладах. Текст був зрозумілий – і разом з музикою він змушував слухача співпереживати. Виключно українською аж до кінця 1970-х звучали й вистави Київської опери. Переклади для них робили Максим Рильський і Микола Бажан, Борис Тен і Микола Лукаш – люди, наділені не лише дивовижним відчуттям слова, але й тонким розумінням музики.

Протягом останніх десятиліть ситуація разюче змінилася. Українська зникла зі сцен наших оперних театрів, де тепер воліють виконувати все виключно «мовами оригіналів». Тому музичні драми Верді й Вагнера, комічні опери Россіні й Доніцетті відразу ж перетворилися на костюмовані концерти, де співаки старанно виспівують механічно завчені вокалізи. І трагічна напруга почуттів, й іскрометні жарти – зникли майже безслідно. Хоча великі композитори минулого неодноразово наголошували – опери мусять звучати в перекладі, мовою, зрозумілою для слухача.

Справді, в усьому світі гору беруть глобалізаційні тенденції. І не лише в мистецтві. Але при цьому англійці зберегли поруч із Ковент-Гарденом, де опери виконують мовою оригіналу, й Англійську національну оперу, де все звучить лише в перекладі. На жаль, ми в Україні поспішили знищити явище україномовної опери й україномовної вокальної класики взагалі.

Сьогодні майже скрізь по наших консерваторіях молодих співаків фактично вже не вчать працювати зі словом. Навіщо? – адже цих слів однак не розуміють ані слухачі, ані часто й самі виконавці. («Ази» італійської майбутнім вокалістам ще так-сяк дають, а ось про якість їхньої німецької чи французької взагалі краще промовчати; ці співаки можуть і не здогадуватися, що в романсах Шуберта є й зміст). Відтак є разюча відмінність між тим, як інтонував кожне слово в партії Ріголетто легендарний Сергій Козак (і від його «Та хто ж… отой… забитий?..» фізично по шкірі бігли мурашки) – і тим, як виспівують це їхньою італійською сучасні солісти Національної опери України.

Водночас вокальна класика (уже незрозуміла, а тому для більшості й нецікава) цілком зникла з наших провідних електронних ЗМІ, які відтак виховують усе, що завгодно, окрім доброго смаку. Та й по філармоніях якісні концерти з програмами класичних романсів – нині вже рідкість.

Але, якщо сьогодні котрийсь із молодих (чи й старших) виконавців надумав був сформувати собі україномовний класичний (чи й сучасний) репертуар – йому було б дуже непросто. Адже, на жаль, навіть класичні оперні переклади Рильського, Бажана й Лукаша здебільшого ніде не друкувалися, і ентузіасти докладають великих зусиль, аби викласти ці відреставровані тексти на сайті «Світова класика українською», зробивши їх загальнодоступними.

Книга перекладів Юрія Отрошенка значною мірою заповнює цю прогалину, пропонуючи майстерні українські версії багатьох десятків класичних і сучасних «хітів». Ось як відтворено в ній знамениту «Застільну» з «Травіати» Верді:

Хто любить – хай візьме кохану в обійми
І високо келих підійме!
Веселощів миті прийшли, тож радіймо,
За любощі пиймо до дна!

А ось шляхетна й печальна пісня Вольфрама з Вагнерового «Тангайзера»:

Видінням смерті темна ніч лягає,
Долину чорним крепом покриває,
Душі, що мріє про височину,
Навіює жахливу таїну.

А ось – пронизлива пісня Сольвейг з Грігового «Пер Гюнта»:

Пролине зима і весна, наче мить,
Весна наче мить;
Вже й літа нема і осінь промчить,
І осінь промчить.

А ось – пісенька Булата Окуджави, що стала своєрідним гімном «шістдесятництва»:

Хто б звів меча на наш союз –
Найгіршої діждеться кари,
Я за життя його не дам
Бодай ущент розбитої гітари.

Автор статті стримує в собі бажання далі й далі цитувати уривки з улюблених арій, романсів і пісень в перекладах Юрія Отрошенка. Натомість він хоче наголосити: часом вони цілком оригінальні, а часом – радше є наслідком редагування варіантів попередників (це вважають цілком прийнятним німці: мовляв, навіщо відмовлятися від чужих вдалих знахідок, підкоряючись правилу «нехай гірше, аби інше?») Але в усіх випадках вони бездоганно вокалізуються і прекрасно лягають на музику.

Адже вокальний переклад має свої особливості. Скажімо, нота в сильній позиції неодмінно дасть наголошений склад – і тому навіть дуже добрий переклад «для читання», зроблений без зазирання в ноти, може при співі «не звучати» (або й звучати пародійно). Натомість переклади Юрія Отрошенка – то саме добрі вокальні переклади, з якими співакам легко й зручно.

Це й продемонстрував концерт у Спілці композиторів – починаючи вже від хрестоматійної колискової «Спи моя радість, засни», зворушливо виконаної юними ученицями київської ДМШ №14 Вікторією Лесик, Катериною Водолазською, Христиною Орищенко. Богдана Хіта майстерно проспівала «Фіалку» Моцарта, а щемку пісню Бетховена «Миліш за всіх був Джеммі» презентувала Марія Полтавчук. Баритон Сергій Борисенко виконав низку відомих романсів Шуберта («У дорогу»), Чайковського («Ні, тільки той, хто знав»), Рахманінова («Я самотній ізнов»), а володарка культурного і виразного сопрано Оксана Євсюкова – романси й пісні того ж Шуберта («Серенада»), Россіні («Альпійська пастушка»), Рахманінова («Бузок», «Полюбила я на печаль свою», «У мене край вікна»).

DSC02116
Автор проекту «Світова класика українською» Андрій Бондаренко, з ученицями ДМШ №14 м. Києва Вікторією Лесик, Катериною Водолазською та Христиною Орищенко та їхнім викладачем Аліною Сердекою.

Справжньою окрасою концерту стали номери викладачів вокалу Київського університету імені Бориса Грінченка драматичної Тетяни Киченко («Пісня циганки» Чайковського та «Повернулась дівчина з прогулки» Сібеліуса) та чарівної Оксани Петрикової («Без вас я сповідавсь вам» Наденка та «Не ваша я, і ви іще не мій» Тарівердієва). Не втримаюся, щоб не процитувати в перекладі початок цього популярного романсу на слова Цветаєвої з відомого колись кінофільму:

Не ваша я і ви іще не мій,
І мучусь я із того і радію,
Що я із вами – на землі одній
І що на щастя – маю ще надію.

DSC02103.jpg
Максим Стріха з дружиною, Володимир Тольба. Оксана Петрикова

На концерті було презентовано ще одну іпостась Юрія Отрошенка – композиторську. У виконанні куратора концерту піаніста й композитора Андрія Бондаренка прозвучала його прелюдія для фортепіано, а у виконанні Аліни Сердеки – пісня «На шляху степовім», написана на слова дочки лікаря й перекладача, Катерини Отрошенко.

Нарешті, у виконанні рухливого й виразного баса Павла Денисенка прекрасним заключним акцентом концерту стала запальна «Шотландська застільна» Бетховена з її рефреном «нероба, хто з нами не п’є!». Слід відзначити, що в обох «бетховенських» номерах незмінного впродовж концерту акомпаніатора Андрія Бондаренка вдало підтримали Олександра Коваленко (скрипка) і Яків Душаков (віолончель).

Отже, відбувся черговий концерт проекту «Світова класика українською». Попередній – було присвячено оперним перекладам Максима Рильського. Цей – повернув нам постать надзвичайно талановитого й симпатичного «шістдесятника» Юрія Отрошенка. Який буде майбутній – знає поки тільки «мотор» проекту Андрій Бондаренко.

Але вже можемо констатувати: концерти проекту «Світова класика українською» за минулі роки стали важливою компонентою музичного життя столиці. Почасти вони компенсують цілковиту неувагу (щоб не сказати – зневагу) до традиції виконання цієї класики рідною мовою з боку майже всіх складників офіційного культурного істеблішменту – починаючи від міністерства культури (яке за іронією долі відповідає за всю мовну політику держави) й закінчуючи оперними театрами, філармоніями та консерваторіями.

DSC02077
Учасники концерту

А все ж хочеться вірити: ці концерти створять колись критичну масу змін, і високодостойники з мінкультури, ректори консерваторій, декани факультетів мистецтв педагогічних ВНЗ, директори оперних театрів та філармоній збагнуть нарешті просту істину: тільки з відмови від бездумних вокалізів на механічно завчені чужомовні тексти й повернення до осмисленого слова може розпочатися ренесанс вокальної класики в Україні, завоювання нею масового слухацького загалу.

Звісно, поки за це змагаються (за підтримки фонду «Вікімедіа») тільки ентузіасти-волонтери на чолі з Андрієм Бондаренком; махіна «державної» культури їхніх зусиль просто не помічає. Але, як показав досвід останніх років, нашим волонтерам багато що до снаги! І коли українська мова повернеться, нарешті, на наші провідні оперні сцени і в головні концертні зали, тоді майбутні виконавці й слухачі з вдячністю згадуватимуть київського лікаря Юрія Отрошенка, який за велінням серця, навсупереч моді й обставинам, перекладав вокальну класику українською.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат перекладацької премії імені Максима Рильського

Джерело: Газета «Культура і життя», №20, 18 травня 2018 , с.8-9

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s